ВІДНОВЛЕНИЙ ЗІР
«Ангеле, обійми нас своїми крилами,
Мати Божа, благослови всіх своїм милосердям,
В сім’ях наших хай буде любов і повага,
Друзям завжди приділяй достатньо уваги.
Дай нам міцне здоров’я і задоволення,
Благополуччя, мир і щастя нам даруй,
Серце наше зроби оселею доброти”.»
Це молитва, яку Лідія читала в тісній, холодній кімнаті в громадському центрі Рокитного. Її слухачі, реєстратори Угорської Екуменічної Служби Допомоги, слухали її; вона боролася зі сльозами радості, які м’яко капали з її сліпих очей. “Це було диво, що ви з’явилися в Рокитному, – говорить вона про команду реєстраторів програми грошової допомоги УЕСД, яку спонсорує World Vision. “Наче Бог послав вас”, – додає вона, не відриваючи погляд, хоча вже місяць, як вона бачить тільки правим оком.
Наосліп у невідомість
У шістдесятип’ятирічної жінки діагностували діабет, коли їй було близько двадцять. Ця, часто жорстока хвороба, стала частиною її життя, і з віком проблем зі здоров’ям ставало дедалі більше.
Лідія провела останні сорок років у прибережному місті Нікополь, Дніпропетровської області в Україні. Щойно російські війська напали на сусідню Запорізьку область, Лідія покинула свою трикімнатну квартиру і, як і всі внутрішньо переміщені особи, своє попереднє життя. “Ех, життя набагато цінніше, ніж якісь там матеріальні цінності”, – вигукує вона, покірно махаючи рукою.
“У мене вже тоді погіршився зір. Очевидно, жахи війни допомогли у цьому “, – додає вона.
Ми зустрілися з Лідією у центрі Рокитного. На ній була темно-синя зимова куртка, в руках – палиця та поліетиленовий пакет. “Я приїхала сюди такою, якою ви мене бачите. Я більше нічого не брала. Як тільки на Запоріжжя почали падати бомби, я сіла в машину і за кілька днів повернулася в рідне місто, де не була чотири десятиліття”, – згадує вона.
Лідія народилася і виросла в Рокитному, вона змогла знайти притулок у будинку свого брата, з яким розлучилися багато років тому.
Їй пощастило, що її лікар у Нікополі, відчуваючи, що майбутнє насувається темрявою, забезпечив її додатковими дозами інсуліну. Два роки тому їй зробили операцію на правому оці в Харкові, місті на північному сході України, яке так само постраждало від війни, як і регіон, звідки Лідії довелося втекти. Але через тимчасову нестачу медикаментів у перші місяці війни її зір погіршився до серйозних порушень, “практично до сліпоти”, як сказала сама Лідія.
На той час, коли польова команда УЕСД прибула до Рокитного, Лідія вже провела кілька місяців у невідомості.
Сорок і один рік
“Уявляєте, я її тримала на руках, коли вона була ще такою маленькою?” – згадує Лідія, показуючи на Наташу, яка керує невеликим місцевим ресторанчиком, де ми сіли під час нашої зустрічі.
Менеджер ресторану – племінниця Лідії, але вони не бачилися з тих пір, як бенефіціарка програми грошової допомоги поїхала жити до Нікополя. Вони випадково зустрілися в громадському центрі під час роздачі гуманітарної допомоги.
“Ми не бачилися сорок років”, – посміхається Наташа. Її тут же жартуючи виправляє Лідія. “Насправді, сорок років і майже ще один, бо я не знала, коли ми знову зустрінемося”.
Наташа сяяла добротою і бажанням допомагати іншим. Вони з сином готували для Лідії їжу і всіляко допомагали, оскільки вона не тільки потребувала підтримки, але й була членом сім’ї. Про неї піклувалися, наскільки це було можливо, але існували фінансові обмеження для задоволення потреб Лідії.
Хоча зір на правого ока, як Наташа вважала, був повністю втраченим, це був насправді затуманений зір і це можна було вилікувати медикаментами. Однак, ліве око Лідії потребує невідкладне хирургічне втручання. Якщо не зробити операцію в найближчі місяці, вона може втратити зір на ліве око назавжди. Така операція – дороге задоволення, і ні Наташа, ні єдиний син Лідії, заради яких вона боїться, бо їх можуть призвати в армію, не можуть зібрати необхідну суму. Мізерної пенсії шістдесятип’ятирічної жінки, яка еквівалентно менше ніж 60 доларів США, ледве вистачає на ліки, не кажучи вже про дорогу операцію.
Мало того, Наташа нещодавно стала бабусею.
Багато людей втекли від війни та від окупації до Рокитного – багато з них з Херсона, з Південного портового міста, що вісім місяців перебувало під окупацією російських військ. Одна з них, молода жінка, приїхала так само, як Лідія: з одягом, який був на ній, і з сумкою з речами, які вона встигла прихопити перед втечею. Однак, на відміну від Лідії, їй не було куди йти. Поки вона не зустріла сина Наташі, який був волонтером і допомагав внутрішньо переміщеним особам. Він попросив матір впустити жінку до себе додому. Зрештою, син Наташи та молода жінка закохалися, а через дев’ять місяців, у січні, плід їхнього кохання побачив світ.
Приємно вас бачити
“Насправді, коли прийшло повідомлення, що гроші перераховані, я навіть не змогла його прочитати. А коли мені прочитали, я спочатку не повірила. А тепер їж млинці, поки теплі”, – командує бабуся Лідія.
Вона твердо вирішила приготувати обід для Наташі, щоб висловити свою вдячність. “Нарешті я знову можу готувати, тому що я бачу, що я роблю. І нарешті я можу подбати про себе”, – продовжує Лідія, пояснюючи, що частину грошової допомоги, яку надала їй УЕСД, вона використала на придбання необхідних ліків для відновлення зору на праве око. Більше того, вона більше не відчуває себе тягарем, а може бути корисною для своєї родині.
Для Лідії дуже важливо було знову побачити свою племінницю і побачити, як справи у її великої родини. «Зрештою, продовжує вона, сім’я – це єдине, що має значення».
“Мир, щастя, любов. Таке моє бачення світу”.
Найближчими місяцями Лідії проведуть довгоочікувану операцію для збереження зору, яка стала можливою завдяки підтримці World Vision.
