ПІД РАКЕТНИМИ ОБСТРІЛАМИ, АЛЕ БУТИ ВІЛЬНИМИ ВСЕ Ж КРАЩЕ, НІЖ ЖИТТЯ У ПОСТІЙНОМУ СТРАХУ
Звільнення Херсона вдалося великою ціною. У портовому місті на Півдні України, російські окупанти після відступу, відрізали Херсон від комунальних послуг, позбавивши десятки тисяч мешканців електроенергії, опалення та води. Незважаючи на те, що місто було звільнено, мешканці зараз стикаються з дедалі більшими артилерійськими ударами з іншого берега Дніпра. Однак багато хто з жителів каже, що ситуація зараз краща, ніж було під окупацією. Анна Хосмева, директор Херсонської центральної лікарні, яка являється однієї з установ-бенефіціарів, які отримали генераторів від Угорської Екуменічної Служби Допомоги (УЕСД) у Херсоні, погоджується з цим. УЕСД спілкувалася з нею про пережитий досвід під час окупації та про наслідків окупації, і також про те, що свободою можна насолоджуватися лише тоді, коли задовольняються найелементарніші людські потреби.
УЕСД: Які зараз найбільші проблеми у лікарні?
Анна Хосмева: Одна з найбільших проблем – це відсутність електроенергії. Ми прагнемо вирішити цю проблему, закуповуємо генератори, таких, яких привезла УЕСД, щоб забезпечити безперебійну роботу всіх відділів. Незважаючи на те, що зараз ми отримуємо електроенергію з центральної мережі, у поточній ситуації електрика може бути відключена в будь-який момент, тому генератори є важливими для того, щоб ми могли продовжувати роботу за будь-яких обставин.
Що ви маєте на увазі під «поточною ситуацією»?
Ну дивіться, колись у лікарні працювало понад 1100 працівників. Тепер, якщо я порахую на всіх відділах, працівників трохи більше 600. Частина персоналу виїхала під час окупації, хоча тоді це було набагато складніше, російські блокпости були повсюди, і в багатьох випадках доводилося проходити так звані «фільтраційні табори» російської спецслужби. А під нинішньою ситуацією я маю на увазі постійні артобстріли. Зрозуміло, хтось боїться повертатися в місто, а хтось – залишатися.
Ви боїтеся?
Мій чоловік теж лікар, тож ми залишилися під час окупації, щоб далі займатися своєю справою. Ми багато «жартували» про те, що застрягли в місті «домашніх тварин і людей похилого віку». Але, якщо серйозно, більшість людей похилого віку або не мали можливостей виїхати під час окупації, або їм було нікуди їхати. А що потрібно літнім людям незалежно від війни? Ліки. Багато з них відвідували лікарні, тому що якщо до окупації ліки коштували 300 гривень (близько 8 доларів США), то під час російської окупації їхня ціна виросла до 3000 гривень (80 доларів США). Ми старалися забезпечити всіх з необхідними медикаментами із наших резервів.
А наприкінці окупації багато людей приходили, щоб залишитися на кілька днів у лікарні, бо вдома не мали електрики, води чи їжі. Тут, принаймні, був якийсь комфорт для тих, хто через свій вік, наприклад, не міг самостійно дістати воду та їжу. Крім того, відсутність опалення теж спонукала людей шукати безпечний притулок.
Отже, у вас була електрика і вода у лікарні навіть після того, як російські війська відступили?
Ні, нічого не було протягом 23 днів. Після окупації воду постачали служби надзвичайних ситуацій, волонтери, а часто й самі працівники лікарні, тож нестачі у нас не було. Без електрики ми працювали з лампами на батарейках або будь-чим, що можна було використовувати для освітлення.
Херсон був відрізаний від комунальних послуг на початку зими. Відсутність опалення спричинила сплеск випадків, які пов’язані з холодом?
Саме в цю пору року кількість таких проблем зі здоров’ям зазвичай зростає. Я не можу назвати кількість, тому що люди приходять і йдуть, але справа в тому, що в багатьох місцях, особливо в багатоповерхових будинках, відсутність центрального опалення є серйозною проблемою. Ці будівлі, так би мовити, не найкращим способом здатні довго тримати тепло всередині.
Кажуть, що багато хто намагається обігріти своє житло газовими печами. Це не небезпечно?
Звичайно, це небезпечно. До нас звернулися кілька пацієнтів із газовим отруєнням. Але, на жаль, так буває, коли людям холодно.
Ви багато чуєте про те, що під час окупації багато людей були внезапно арештовані, їх утримували декілька днів, а в багатьох випадках – піддавали тортурам. Чи змогли ті, кому пощастило звільнитися, тут лікувати тілесні ушкодження? Чи були такі випадки?
Перше, що треба зрозуміти, це те, що ми вісім місяців жили в страху. Ті, хто приходив з пораненнями, не хотіли показати навіть документи, що посвідчують особу. А де і що з ними трапилося, відмовлялися розказувати. Розумієте, аж до початку війни обов’язком лікаря було збирати цю інформацію, щоб забезпечити ефективне лікування. Під час окупації це змінилося, і ми ставилися до всіх як могли, так би мовити надавали послуги без питань. Люди боялися говорити про те, що з ними сталося. Вони боялися розправи.
На жаль, те, що ви згадали, арешти і зникнення людей траплялися з кількома моїми колегами. Вони теж не хочуть говорити про це.
Вісім місяців ми жили від блокпосту до блокпосту, боялися, що прийдуть до нас додому з обшуком чи щось ще гірше станеться. Ми жили обережно, тому що пріоритетом для всіх було виживання.
До яких запобіжних заходів прибігали люди?
Окупанти активно шукали «підозрілі елементи». Найпоширенішим способом для них було забрати телефони і перевірити весь його вміст. Приводом для арешту могло стати найменша ознака підтримки України. У мене, наприклад, були дві телефони. Одним я ходила на роботу, а інший, «справжній», я ховала вдома.
На мою думку, нам ще треба прийти до себе, щоб змиритися з тим всім, що сталося. Це займе час, але зараз все набагато краще. Розумієте, ця будівля, де ми знаходимося, ще два роки до війни була ковід-відділенням. Коли епідемія вщухла, почалася війна, а потім, після восьми місяців окупації, ми майже на місяць були відрізані від комунальних послуг. Зараз ми під обстрілами. Хочемо ми цього чи ні, але страх став частиною нашого життя.
А зараз, як ви ставитеся до погіршення ситуації з безпекою?
Дивіться, життя стало щасливішим, ніж було. Тим, хто тут не бував, важко зрозуміти, що вибухи – це не так страшно, як перебувати під окупацією. Після всього, ми тут вісім місяців слухали, як бомбили Миколаїв.
Ми тепер вільні. При бажанні, можна сісти в машину або на потяг і поїхати. Ніхто не обіцяв нам, що ситуація покращиться, але судячи з багатьох жахливих речей, які я чула, ми все ще можемо вважати себе щасливими. Є місця, де люди похилого віку просто не дожили до зникнення цього «псевдокордону». Це просто жах.
Пам’ятаю, коли після окупації відкрився перший продуктовий магазин. Я зайшла і по мені пішов мороз. «Що, можна платити карткою? Полиці не порожні?» Відтоді я їздила туди як на «розваги у вихідні».
Розумієте, вісім місяців ми ходили на ринок, де могли розплачуватися лише готівкою за товари, які з кожним днем дорожчали, але ще й обмінювалися. Я ще пам’ятаю дев’яності роки (економічна криза після розпаду СРСР в державах, які входили до складу Радянського Союзу – ред.) навіть ті роки були терпимими порівняно з окупацією.
Чи можна сказати, що вам стало спокійніше, коли побачили кінець окупації, незважаючи на всі труднощі?
Багато речей за вісім місяців ускладнювали нашу роботу. Одним із них знову же був страх. Але не страх перед росіянами, а страх бути покинутими своїми. І я могла би довго розповідати про те, скільки міст по всій країні відчувають ці труднощі. Харків, Київ, Миколаїв… Але це вільні міста, як тепер вже і Херсон.
Тим часом, по той бік Дніпра люди досі під окупацією. Ми не можемо з ними зв’язатися, ми не знаємо, що з ними відбувається. Те, що з нами відбувалося вісім місяців, мабуть, з ними і зараз відбувається.
Дивіться, труднощі тут дуже різні. У нас є електрика і вода. Людина дійсно цінує дрібниці, коли її лишили цього. Звичайно, є невеликі незручності, про які не думаєш у мирний час. Наприклад, мати вдома питну воду. Наприкінці робочого дня на пунктах роздачі стоять черги по дві-три години; якщо ви хочете мати свіжу питну воду вдома, вам доведеться чекати своєї черги. Але це не так погано, як звучить. Обстрали – це гірша.
Багато мирних жителів, які пережили жахи війни, зайняли фаталістичну позицію. «Все вище написано», — кажуть вони. Що ви думаєте про це враховуючи артобстріли?
Я не випадково сказала, що найстрашніше – це артилерійські удари. Ви нічого не можете зробити з цим; ти не маєш вплив на них. Мені пригадується вислів: «Окопи – це місце, де найчастіше говорять про Господа». Я вважаю, що це правда. Але я б не сказала, що я фаталіст, тому що якщо це написано, і всі все одно йдуть до своїх могил, навіщо допомагати людям? Один мій колега, який пережив серйозні труднощі, казав: «з двох самураїв перемагає той, хто має більшу духовну силу».
Якщо кожен буде виконувати свою роботу чесно і в міру своїх можливостей, тоді труднощів буде менше. Ось що я думаю. Ми теж тут, у лікарні, будемо продовжувати виконувати свою роботу, робити те, що вміємо. Не тому, що ми повинні, а тому, що ми цього хочемо. З нашого власного вільного вибору.
Угорська Екуменічна Служба Допомоги була однією з перших міжнародних гуманітарних організацій, яка допомагає біженцям та нужденним, які потребують підтримки, як в Україні, так і в Угорщині. УЕСД працює в Україні вже 25 років – з початку війни допомога, яку здійснює організація, охопила понад 200 тисячам осіб у 19 регіонах України, доставивши близько 1500 тонн допомоги в охоплену війною країну. Гуманітарна програма УЕСД реалізується у тісній співпраці з ACT Alliance, та включає в собі надання екстреної та фінансової допомоги, а також психосоціальну підтримку тим, хто її потребує. Херсон, де відбулася ця розмова, вже отримав у листопаді та грудні дві великі партії продуктів харчування, санітарно-гігієнічних засобів та високопотужних електрогенераторів.
