ЖИТТЯ ПІСЛЯ НОРМАЛЬНОГО ЖИТТЯ: «Ми вже другий раз біженці»
Прийнято говорити, що домашня тварина – це член сім’ї. Так до своїх тварин відносяться і біженци зі Східної України, які, залишивши свої дома, якого вони будували протягом багатьох років важкою працею, розлучатися зі своїми чотирилапими друзями не хотіли.
«У мене були друзі, які приєдналися до сепаратистів у 2014 році, коли почалася перший раз війна. Я й тоді цього не розумів. У мене є родичі в Росії, ми туди приїжали і я бачив, що вони живуть не краще за нас. У нас була робота, життя, і вони кинулися на нас зі зброєю, але навіщо, що вони хотять відібрати у нас? Не розумію», – каже хлопець, тримаючи на повідку свого півторарічного золотистого ретривера.
Іван із родиною приїхав із Краматорська. За його словами, вони покинули місто Донецької області за день до того, як ракета, яка забрала життя близько 60 людей, влучила у залізничний вокзал. Ніби зважуючи кожне слово, Іван повільно продовжує міркувати вголос дивлячись перед собою. «Тепер уявіть, що було б, якби ми чекали всього один день, щоб виїхати. Може, ми б теж лежали б там в крові разом з іншими нещасними. Якби ми не виїхали … – як це сказати українською? так – швидко».
Чоловіка не треба було розпитувати про деталі, слова лилися з нього. На мить я згадав те, що раніше казав один із волонтерів у хостелі: більшість людей, хоч це й не видно, просто хочуть розповісти, що з ними сталося. Навіть якщо не свідомо, він хоче, щоб хтось його вислухав, щоб він міг висловити думки, які крутяться в його голові. Іван теж, мабуть, не свідомо, але скористався нагодою поділитися своїми думками. Він пояснив, що, будучи російськомовним українцем, поки що не може так вільно висловлюватися українською, як російською, але взагалі не вважає це непосильним завданням. А Львів вважає гарним містом, тому «ми не будемо знову все це проходити, ми залишаємось», — додає він.
“Що ви маєте на увазі?” Перервав я його роздуми. «Ми вже вдруге біженці», — відповіла дружина Івана, Юлія, з таким тоном, з якого стало одразу зрозумілим, що вона не в настрої вдаватися в подробиці.
З очей Юлії можна було прочитати, що вона втомилася згадувати минуле. Що було, те було, вона не хоче зациклюватися на минулому, особливо з огляду на те, що вони вдруге за вісім років стали внутрішньо переміщеними особами. Можна сказати, що вона втомилася від усього.
Донька Івана та Юлії, якої 10-13 років закрила тему констатацією факту тихим голосом:
«Війна — це погано».
