ПОВЕРНУТА МРІЯ – ДІМА З МАРІУПОЛЯ
Ще рік тому все йшло по планам. Дімі, як його називають друзі, у січні виповнилося 18 років, і він готувався до блискучуї кар’єри у футболі. У нього непогано йшли справи, він піднімався по кар’єрним сходам і регулярно грав у команді ФК “Маріуполь”, за футбольного клубу свого рідного міста. Юнак жив звичайним життям у Маріуполі: навчався, тренувався, грав у футбол і проводив час зі своєю дівчиною, з Анною. Сьогодні Діма живе в іншій країні, де мова зовсім відрізняється від його рідної мови, він тепер у країні, яка за 1700 кілометрів від міста, яке він колись називав домом – Діма далеко від батьків та рідних. Його плани, як і у багатьох інших, були зруйновані з початком війни в Україні рік тому – але як справжній боєць, він завжди будує нові.
Діма так згадує ті дні, ніби це було учора. «Була 5 година ранку, я ще спав, коли мені зателефонували, точніше, дві дзвінки були. Спочатку подзвонила моя дівчина, Анна, а потім жінка мого батька. Вони сказали, що росіяни почали бомбити Україну і що нам треба поспішати і знімати готівку в банкоматі».
Незважаючи на те, що вони діяли швидко, виїжджати з Маріуполя було вже пізно.
«Виїхати з міста було складно, тому що на
околицях Маріуполя точилися бої за місто. Тому мало хто зміг вчасно виїхати,
майже всі жителі залишилися. Спочатку ми намагалися пережити обстріли міста,
дуже боялися виїжати. На третій чи четвертий день росіяни вже обстрілювали
центр міста, де ми жили. Коли вони влучили у сусідній будинок, ми сховалися у
підвалі. Ми просиділи там тиждень, майже не виходили на свіже повітря через
постійні обстріли. Зрештою, і в наш будинок влучила ракета, підвал заповнився
димом, і нам довелося вибігти на вулицю, ми боялися за своє життя, адже навколо
лунали артилерійські обстріли. Це був найгірший день у моєму житті, саме тоді я
вирішив виїхати, незважаючи ні на що. Життя у Маріуполі після початку війни
стало жахливим. Бачити всі ці військові дії було, мабуть, найстрашнішим
періодом у моєму житті».
Те, що сталося потім, можна назвати не інакше, як Одіссея. Разом зі своєю дівчиною Діма виїхав спочатку до Донецька за допомогою друзів, які там жили. Його мрія стати футболістом маріупольського клубу міг просто вже тоді зникнути назавжди, але обставини вимагали дій: потрібно було вижити і вибратися із зони бойових дій. У Донецьку вони планували саме це – і через місяць вирушили в небезпечну подорож через Росію з кінцевим пунктом призначення: Будапешт.
Чому саме Будапешт, Угорщина? «У мене є друг, який втік до Угорщини фактично у перші же дні повномасштабної війни. Але я також бачив відео на Youtube від Юрія Дудя, дуже відомого російського блогера про українські біженці в Угорщині. Насправді, це було якесь божевілля, я написав йому, і він відповів. Він дав мені контактні дані Андраша, хто працює в Угорській Екуменічній Службі Допомоги. Того ж дня я зателефонував Андрашу і запитав, якщо ми приїдемо у Будапешт, чи хтось зустріне нас тут. Він запевнив мене, що ми отримаємо житло і триразове харчування від УЕСД. Так і сталося – з квітня по липень я жив в одному із шелтерів УЕСД. За цей час я навіть почав працювати в нічні зміни в одному складі».
Коли план втечі спрацював і Діми та Анни вдалося врятуватися, давня мрія хлопця про “красиву гру” знову з’явилася в його думках. Юнак згадує, що були часи, коли він вже був готовий відмовитися від своєї мрії.
«Коли над нашим будинком пролітали ракети і я не міг піти на тренування, або коли я працював на складі вночі, я думав, що доля не дасть мені другого шансу. Місяцями я не тренувався, не грав, я майже вже повірив, що війна забрала в мене мою найбільшу мрію. Потім, за одну ніч, все змінилося на краще, і тепер я можу зробити свій внесок, щоб моя мрія знову стала реальністю. Я не можу передати словами, як я вдячна тим людям, які були і залишаються зі мною протягом всі ці місяці».
Сьогодні Діма живе у місті Секешфехервар, що невелике місто за 60 кілометрів на Південному-Заході від Будапешта, і знову втілює свою давню мрію. Діма отримує щомісячну стипендію – яку забезпечує йому давній корпоративний партнер УЕСД. «Угорська Екуменічна Служба Допомоги знайшла футбольний клуб, який був готовий прийняти мене, незважаючи на мою не дуже хорошу фізичну форму, адже на той час я вже більше півроку не грав у футбол, спочатку через бойові дії в Україні, а потім через переїзди закордон. Керівництво клубу відносяться з розумінням – вони взяли мене. Так я опинився в ФК “МОЛ Фехервар».
Хоча Діма повернув свою мрію, перед ним постали нові виклики, які потрібно подолати. «Пристосування до життя в Угорщині було дуже складним… Коли я приєднався до клубу, спочатку великою проблемою була мова. Ще однією проблемою була моя фізична підготовка. Але тренери та команда допомогли мені. Мені знадобилося чотири місяці, щоб відновити свою базову фізичну форму. Після довгої перерви я сподіваюся, що мене приєднають, як гравця, до цього клубу, і тоді я продовжу будувати свою кар’єру».
Працюючи над досягненням своїх цілей, Діма все ще має багато думок, які не дають йому спокою. Зважаючи на те, що бойові дії тривають вже другий рік в Україні, він вважає, що про легкий мир не може бути й мови. «Від самого початку було зрозуміло, що війна триватиме довго. Це надзвичайно важко для всіх українців… Я також розумію, як жахливо на фронті, скільки наших хлопців там гине. Також, особливо важко мирному населенню – я пам’ятаю, як це було в Маріуполі. Сподіваюся, що з Божою допомогою війна закінчиться до літа, і ми будемо жити у вільній країні, без війни і без окупації, з європейськими цінностями. Сподіваюся, що ми відбудуємо нашу країну і все буде добре».
Діма також має послання до людей, які прочитають його історію: «Я просто хочу сказати – будь ласка, допоможіть українцям, оскільки ми перебуваємо у жахливій ситуації, особливо ті, хто живе під російською окупацією. Вони страждають набагато більше, ніж інші українці, хоча інші українці теж переживають величезні випробування. Вони не можуть повернутися додому через росіян. Декому, як мені, просто нікуди повертатися, бо мій дім зрівнили з землею і не підлягає відновленню. В Європі багато біженців. Ці українці не зроблять вам нічого поганого, вони хороші люди і віддячать вам за вашу доброту. Коли цей жах в Україні закінчиться, більшість з нас повернеться додому, щоб жити у своїх будинках і відбудовувати їх».
