Ми не можемо покинути тих, кого покинули вже всі
Новини про життя під російською окупацією в Україні викликають дедалі більше занепокоєння. Мирні жителі, які застрягли на окупованих територіях, говорять про важкі умови життя, нестачу елементарних речей та про інші труднощі. Попри все, Ольга Фоменко намагається продовжити свою гуманітарну роботу на окупованій Росією частині Запорізької області на Півдні України. Вона з чоловіком піклується про людей, яких, за її словами, «покинула навіть власна сім’я». Війна створила такі випробування, з якими вона не може впоратися сама, і хоча ніколи не знати, як Доля повернеться до них, Ольга тримається, як тільки може. Вона живе з дня на день, не знаючи, що принесе завтра, але одне вона знає точно: не залишить тих, хто може розраховувати тільки на неї. Ольгу, у її не простій місії, підтримала Угорська Екуменічна Служба Допомоги.
.
«Ми віруючі, надаємо притулок, їжу й одяг кожному, хто звертається до нас за допомогою», — каже Ольга на дальньому кінці телефонної лінії, поки ще не перервався зв’язок. В селі Благовіщенко, де живе Ольга, як і на більшості окупованих територій, диво якщо працює більш-менш нормальний телефонний зв’язок із «зовнішнім світом», тобто з підконтрольними Україні територіями.
Поки не перервався зв’язок, з лагідного, але помітно стурбованого голосу Ольги, одразу стало зрозумілим, що вона не перебільшує, її становище дуже складне. Постійні вибухи захмарюють небо, від ударних хвиль тремтить земля, і «коли ти лягаєш спати, ніколи не знаєш, чи прокинешся наступного ранку», — каже вона.
Лінія перервалась через дві хвилини, тож ми продовжили розмову з Ольгою короткими, стислими повідомленнями в чаті.
Її опис ситуації був зовсім не веселим. Цілий день над містом літають ракети та інші снаряди, що вже увійшло в повсякденне життя. Постачання води та електроенергії зникло, і після багатьох тижнів відключень основних послуг, здається, що вони залишилися в давно забутому минулому.
Навіть якби Ольга хотіла, вона не могла б покинути окуповану територію, оскільки, за її словами, за в’їзд на підконтрольну Україні територію їй потрібно було б заплатити «плату», тобто хабар на російських блокпостах. Але вона не хоче поїхати з окупованої території, оскільки вони з чоловіком піклуються про людей, які не впорались би самі з віжкою ситуацією.
«Ми не можемо залишити тут тих, від кого відмовилися всі», – пояснює Ольга, додаючи, що «цих людей покинула навіть власна сім’я».
Навіть найменша допомога може врятувати життя
«З нашого села вже вивезли все насіння та пшеницю», – каже Ольга, наголошуючи, що вони навіть так не можуть впоратися із загальною нестачею їжі, як би самі вирощували та виготовлювали б їжу. Тому «ми щодня їмо крихітний шматочок хліба», — додає вона.
Ольга отримала невелику, але рятівну допомогу від одного з членів Альянсу ACT. Угорська Екуменічна Служба Допомоги через волонтера своєї партнерської організації в Україні — через «Сантіс», допомогла з гуманітарною посилкою Ользі. Партія допомоги забезпечить виживання їй та ще восьмерим, які перебувають під її опікою, ще на місяць.
Хоча Ольга каже, що у Благовіщенці не вистачає необхідних продуктів для життя, більшість її бід пов’язані з фінансовими проблемами спричиненими окупацією.
Чи можна купити за гроші щастя?
Ольга розповіла про сильну русифікацію, термін, який використовується для опису зусиль Російської Федерації насильно інтегрувати окуповані території у власні правові та економічні рамки. Російський рубль замінив українську гривню, на прилавках магазинів тепер російські товари. Українську валюту, яку окупанти фактично знищили, можна обміняти на російські гроші в банках, але, на жаль, «якщо немає грошей, то залишаєшся напризволяще», – пояснює Ольга.
«Ми не отримаємо ніякої фінансової допомоги від росіян, хоча ми можемо купувати їжу лише за їхні гроші», – продовжує вона.
Гроші можна заробити роботою, але роботу знайти важко. Навіть якщо в її рідному селі процвітав би ринок праці, Ольга та люди, про кого вона піклується, страждають від таких проблем зі здоров’ям, через які вони не можуть працювати. Таким чином, проблеми Ольги та інших людей у Благовіщенці переплітаються. Без роботи немає грошей, без грошей не можна нічого купити, ні їжі, ні ліків.
«Троє з них страждають від високого тиску, одна 40-річна жінка осліпне без операції, в іншої зламана нога, ще одна страждає від епілептичні напади. Тим часом у мене грижа на шиї, якою я мучуся вже рік. Я не можу спати від постійного болю, я не можу нічого з цим робити», – розповідає Ольга, описуючи їх печальний стан здоров’я.
Що ще гірше, в селі Ольги не просто не вистачає медичних засобів, а й ліки, які з’явилися в місцевих аптеках, завезені російськими окупантами, а ціни на них просто захмарні. Навіть якби Ольга мала грошей, щоб полегшити біль, від якого страждає вона та люди, про яких вона піклується, їхні проблеми не можливо вилікувати просто ліками. Їм потрібна професійна медична допомога, але Ольга каже, що всі лікарі виїхали, тому вони не можуть навіть пройти медогляд, а тим більше отримати направлення до лікарні. Також потрібні гроші на лікування в лікарні, а грошей і так не вистачає.
«Медичне обслуговування коштує грошей, покупка їжі коштує грошей, ремонт даху, щоб дощова вода не капала через стелю, коштує грошей. Все коштує грошей», — зі сльозами каже вона, надсилаючи фотографії своїх справді жахливих умов життя.
Незважаючи на всі труднощі, її віра, здається, залишається непохитною. Я запитую її, чи є у неї якісь плани на найближче майбутнє. Її відповідь була настільки швидкою, що було очевидно, що їй не потрібен час, щоб обдумати відповідь: «Не так багато, ми не в тій ситуації, щоб будувати плани. Ми просимо Бога допомогти нам, і я думаю, що Він нас чує. Я маю на увазі, що відповіддю на наші молитви стала ваша допомога, яка нам так потрібна, і вона дійсно надійшла», — каже вона з вдячністю».
Але читаючи між рядків її вдячності, її слова випромінюють відчай. Я запитав, чи є хтось, крім партнерської організації Угорської Екуменічної Служби, на кого вона та люди з нею могли б розраховувати. « На Бога», — прийшла коротка відповідь Ольги.
