Історії переселенців: особиста історія Ірини
Ірина (31) із двома дітьми і ще з близько 100 переселенцями разом живе в притулку у селі Батьово на Закарпатті. У кімнаті, де Ірина живе з дітьми, зараз ще 13 осіб, собака та кіт. Завдяки Угорської Екуменічної Служби Допомоги у дитячому садку, який тепер функціонує притулком для прийняття переселенців, постійно є холодна та тепла вода, матраси, ковдри, трьох разове харчування. Цей заклад один з понад 120 інших притулків, яких підтримує УЕСД з продуктами харчування, засобами гігієни, побутовою технікою. Завдяки допомозі наших щедрих донорів та Альянсу ACT у рамках нашої діяльності на Закарпаття, ми змогли підтримати 15 222 переселенців з минулого місяця. На моє запитання про те, як Ірині та її дітям вдалося втекти до селище біля угорського кордону, вона відповідає тільки гіркою посмішкою. Вони прибули до Батьово 13 березня пізно ввечері після довгої та виснажливої дороги.
«У перші дні війни ми казали дітям, що звуки, яких вони чують, це просто грім. Але коли вони [росіяни]почали розстрілювати селище і кулі вдарили неподалік, діти почали кричати і не хотіли покидати наше «сховище». Там їли, в туалет ходили теж там. Їм було дуже страшно. Я зрозуміла, що більше ми не можемо чекати».
Батьки Ірини з ними не приїхали: не хотіли покидати рідне село, будинок, де вони жили все життя. Про сестру Ірини у них не було новин, оскільки в районі, де вона живе мобільну мережу та електрику відключили. Першого березня вони з дітьми пішки вирушили до лікарні, звідки була організувана евакуація. Однак по дорозі до пункту евакуації вони були вимушені сховатися, оскільки російські війська почали обстріл поселення.
«Ми побачили танк в кінці вулиці і сподівалися, що вони нас прикриють, поки ми дійдемо до пункту евакуації. Потім ми побачили, що наближається колона автомобілів з білими прапораит. Ми знайшли три місця в одній з машин, тому ми вирішили приєднатись до них не знаючи куди вони точно їдуть. У нас не було часу думати, ми тільки сіли в машину»
Їх відвезли лише до сусіднього села – потім у них закінчилося пальне. Через п’ять днів російські війська вже погрожували і тому селу, змушуючи Ірину та дітей знову рушити в дорогу. Вони змогли піти до знайомих, але коли приїхали родичі господарів, вони знайшли притулок у місцевому дитсадку. Але і тут їх дохнала війна, почали обстрілювати селище, тож і звідси треба було виїжати. За пропозицією чоловіка вони цього разу шукали притулок направившись до західного кордону країни.
Ірині вдалося сісти на потяг, який довіз їх до Львова на західній Україні. Пятирічний син Ірини всі двадцять годин дороги спав на колінах незнайомої жінки, а її восьмирічна донька спала біля Ірини. Прибувши до Львова, вона знайшла список притулків де приймають переселенців на Закарпатті, тож вони вирушили в напрямок до угорського кордону. Після ще п’яти годин поїздки вони нарешті прибули до притулку для переселенців у Батьово.
Ірина рідко отримує новин про свої рідні, які залишались удома. До нещодавно вона не мала ніяку інформацію про свою родину, Ірина навіть розмістила їхнє фото на Фейсбуці у надії, що можливо хтось про них щось знає. На щастя, з тих пір зв’язалися з нею знайомі, і вони запевнили Ірину, що її близькі живі і навіть батьківський дім ще не зруйнований.
«Моя сестра з дев’ятирічною дитиною переїхала до батьків, тому що іхній будинок знищили. Батьківський дім стоїть, є дах над головою, але не факт, що наступного разу так пощастить. Росіяни вже одного разу переїжали через селище у західному напрямку, я не розумію чого вони (рідні) чекають у той час коли у них є автомобіль. Тепер вже всі, хто тільки може, виїжають звідти«
У гуртожитку для переселенців роблять все для того, щоб їхнє життя було хоча б схожим до звичних умов, звичайно на скільки це можливо. Донька Ірини навчається дистанційно у третьому класі, а син цього року піде до школи. З його підготовкою до навчання займається Ірина. Молода мама не хоче скаржитися, адже у притулку їм забезпечено трьох разове харчування, однак зізнається, що дітям дуже невистачає різноманітність у продуктах. Волонтери намагаються їм у всьому допомогти, намагаються виконати всі їхні прохання.
«Я розумію, що прогодувати сотні людей дуже важко, тому купую фрукти, йогурти, молочні продукти за власні гроші та заощадження. (…) Мені нема на що скаржитися, я розумію, що ми не вдома.»
Хоча вони зареєструвалися в органах влади як внутрішньо переміщені особи, досі не отримали грошову чи іншу матеріальну допомогу. Проте, далі в Угорщину, Ірина їхати не хочуе, оскільки вся її родина залишилася в Україні. Хіба у разі, якщо ситуація погіршиться – однак вона не боїться, що війна їх наздожене і тут. Хоча Ірині хочеться додому, найближчим часом вона не бачить можливості повернутися.
«Якби мені хтось зателефонував би тепер звістками про те, що над нашими містами український прапор, за пів години я б вже була на вокзалі. Але тепер нам ще не можна їхати: по перше ті міста тепер під прапорами під якими ми не хочемо жити. А по друге мій чоловік у територіальній обороні. Нам не дозволили повернутися за нашим одягом, якби ми тепер повернулись, нас закрили б у підвалах, викрали б.»
