ФЕРМЕР ВОЛОДИМИР: ОБРОБЛЯЮЧИ НОВУ ЗЕМЛЮ, ВИРОЩУЄ НАДІЮ
Володимир завжди був людиною землі. У Попаснянському районі Луганської області сільське господарство було не просто засобом до існування – це було його життя. Кожна виорана борозна, кожне посіяне зернятко несли в собі працю цілих поколінь. Але коли війна прийшла на його поріг, він був змушений все покинути. Разом із сім’єю він втік на захід, у незнайомі Карпати, залишивши свій дім, техніку та поля, які були його світом.
Вони оселилися в маленькому селі на Івано-Франківщині, за сотні кілометрів від усього, що вони коли-небудь знали. Адаптуватися було важко. «Ми тікали так швидко, що залишили навіть машину», – згадує Володимир, з важкістю в голосі. Не стало їхнього двоповерхового будинку, трактора, сіялки та культиватора, які були його інструментами існування. «Життя на лінії фронту підготувало нас до деяких речей, – тихо каже він, – але коли приходить справжня війна, немає часу щось рятувати».
Сільська школа, де вони знайшли житло, була далека від того життя, яке вони побудували в Попасній. Це була холодна обшарпана будівля з нерегулярним водопостачанням і неясним майбутнім. Володимира поглинув хаос світу, який він був змушений покинути. «Перші кілька місяців я не міг перестати дивитися новини, – згадує він. «Мені здавалося, що я втрачаю розум». Страх і невпевненість терзали його, але незабаром він зрозумів, що так далі тривати не може. Він повинен був щось зробити.
Тож він повернувся до того, що завжди тримало його на землі – до фермерства.
Незважаючи на мовні та культурні бар’єри, місцева громада прийняла Володимира та його сім’ю з розпростертими обіймами. Селяни, хоча й переважно літні, розуміли скрутне становище переселенців і ділилися своїми ресурсами, пропонуючи те, що у них було. Зв’язавшись із сільською радою, Володимир дізнався, що навколо села є невикористані поля, які тільки й чекають, щоб їх обробили. Вперше після того, як війна вирвала його з корінням, він побачив проблиск надії.
Сповнений рішучості, Володимир подав заявку на отримання гранту для придбання сільськогосподарської техніки. Перша спроба виявилася невдалою, але він не занепав духом. Він спробував ще раз, цього разу з ініціативою, що фінансується Угорською Екуменічною Службою Допомоги та Christian Aid через Act Allience. Це спрацювало. Володимир отримав мотоблок та багатофункціональні інструменти, такі як роторна фреза, культиватор та картоплесаджалка. Несподівано його мрія повернутися до землі стала досяжною.
Весна 2024 року стала для нього відродженням. Володимир обробив 3 гектари землі, посадив картоплю, моркву, буряк, кабачки, гарбузи, квасолю та цибулю. На подвір’ях сусідів посадив помідори, огірки та зелень. Селяни, багато з яких були літніми, ділилися з ним насінням і розсадою в обмін на частину майбутнього врожаю. Це був простий бартер, але він встановив більш глибокий зв’язок між ним і громадою.
Володимир не зупинився на посадці власного городу. Він поділився своїм часом та інструментами, щоб допомогти літнім мешканцям села. «Посадка картоплі на 10 сотках може зайняти у сім’ї з чотирьох осіб до восьми годин, – пояснює Володимир. «А в пенсіонерів, яким за сімдесят, це може зайняти кілька днів». За допомогою свого мотоблока Володимир може виорати, засіяти і вкрити ту саму ділянку всього за три години – подарунок для тих, хто вже давно втратив сили для такої роботи. Його присутність у селі стала неоціненною.
Для Володимира фермерство було не просто вирощуванням їжі – це стало зціленням. Кожна посіяна насінина заземлювала його, допомагаючи відбудовувати життя на новому ґрунті. «Ця робота врятувала мене, – зізнається він. «Вона дає мені мету, допомагає мені залишатися в здоровому глузді». Земля стала його терапією, повернувши йому відчуття контролю та мети у світі, який позбавив його і того, і іншого.
Хоча його серце все ще болить за луганськими полями, Володимир знає, що його старе життя минуло. «Побачимо, що принесе новий урожай», – каже він, дивлячись на незнайомий ландшафт. Ґрунт тут інший – багатший, темніший, підживлений частішими дощами. Йому довелося пристосовуватися, вчитися здобувати життя з цієї нової землі.
З наближенням сезону збору врожаю Володимир відчуває обережну надію. Він знайшов щось схоже на мир, і його робота пов’язала його з мешканцями села так, як він навіть не міг собі уявити. Він не просто годує свою сім’ю або переселенців, які приєдналися до нього; він допомагає відновити розколоту громаду, зміцнюючи зв’язки між місцевими жителями та новоприбулими. Обробляючи цю нову землю, Володимир також вирощує надію – не лише для себе, але й для всіх, хто його оточує.
Завдяки грантам, які принесли йому необхідні інструменти, та щедрості місцевих жителів, Володимир знайшов спосіб продовжувати роботу. Можливо, він ніколи не повернеться на батьківщину, але поки що поля Карпат дають йому розраду. І вперше за довгий час Володимир дивиться в майбутнє з надією.
