Життя після нормального життя: як шукають стабільності люди, які втратили все
Мало хто може уявити, що це таке, коли людині доводиться відмовитися від того життя, якого будувала роками та з турботою. Розлука завжди болісна, і її масштаби можна виміряти часом: одна ситуація, коли талановита, готова до нових справ молода людина починає нове життя, зовсім інша, коли старенька бабуся, яка будувала сімейний дім роками, з любов’ю піклувалася про нього, про сад і вона змушена заново починати життя. Не одинакові відчуття коли хтось ще може сподіватися на повернення додому, інше коли повертатися вже нікуди. Історії внутрішньо переміщених осіб в Україні завжди мають одне спільне: від них забрали життя і тільки дрібниці, які нагадують про минуле та важкий духовний тягар вони взяли з собою у невідомі місця, куди їм довелося поїхати. Подалі від жахів війни далеко не всі можуть знайти своє місце. Створення відчуття безпеки є лише першим кроком на непростій дорозі до нового життя, початок якого є величезним випробуванням для багатьох. Угорська Екуменічна Служба Допомоги та її партнери намагаються полегшити для людей цю дорогу у багатьох куточках країни, включаючи місто Львів на заході України, яке повне життя та можливостей, і де сотні тисяч людей шукали притулку за останні місяці. Тепер ми у багатосерійній статті представимо вам особисті історії внутрішньо переміщених осіб в Україні.
«Моя квартира ще стоїть, нам ще є куди повернутися. Тільки б це все закінчилось»
«Дивися, м’яч покотився. Підемо за ним?» – питаю малечу, яка, мабуть, без нагляду бігає на площі перед переобладнаним спорткомплексом під центром компактного проживання ВПО який забезпечує тимчасове житло щонайменше для сотні людей. Рука два- трирічної дівчинки якраз така, що вона може обхопити нею мій мізинець. Вона звичайним рухом тримає палець, і ми, взявшись за руки, ідемо вниз на невелику площу поруч із футбольним полем, щоб забрати м’яч, який покотився.
Звісно, увагу дівчинки відразу привернула гра хлопців на футбольному полі, якого відремонтувала Угорська Екуменічна Служба Допомоги, а потім, як зазвичай маленькі діти, вона почала трогати все, що тільки можна було: ворота, сітку, м’ячі на полі, шлак, що покриває футбольне поле, гілки дерев і листя. За весь цей час ніхто з дорослих дівчинку не шукав. Де батьки? Вони працюють? Хто весь цей час доглядає за дітьми? – виникають одне за одним запитання.
«Є діти, які – як це сказати – самі, без нагляду батьків, формують тут своє життя. Вони справляються самі», – сказала недавно одна із волонтерів-психологів центру, яка щойно закінчила заняття з малювання. Вона також тонко натякнула, що не всі переміщені особи з дітьми кваліфікуються як «зразкові батьки», тому робота та присутність волонтерів має велике значення для здорового розвитку дітей.
Тим часом дуже важко, але вдалося вмовити дівчинку повернутися на дитячий майданчик, щоб побачити, чи зможемо ми знайти її маму. Повертаючись назад, перед очима постає знайома багатьом картина. Діти та молодь, які грають у бадмінтон і баскетбол наповнюють площу життям, за ними спостерігають дорослі, які сидять на лавках навколо невеликої площі та розмовляють між собою. Незважаючи на те, що внутрішньо переміщені особи приїхали з різних населених пунктів, і хоча спільне проживання в облаштованому на спортивній базі не було зовсім безпроблемним, створилася спільнота, у гуртожитку справжня житлова атмосфера. Дідусь, який вже багато чого бачив у житті стежить за подіями підкручуючи вуса, бабуся перебирає гуманітарну допомогу з одягом, молодь з колонки слухає гучну музику, хлопці-підлітки намагаються фліртувати з дівчатами-підлітками, які з ярким макіяжем, мами, які нудно дивляться у свій телефон, татусі розмовляють з метою виховання зі своїми не завжди послушними дітьми, а чоловіки різного віку, не заважаючи на метушню, грають у шахи у відлюдному куточку.
Зайшовши на «граунд», довго не потрібно було шукати Вікину маму, малеча кинулася в обійми стрункої, молодої, усміхненої жінки, щойно її побачила. Світлана не через неуважність відпускала свою 2,5 річну донечку, вона одним оком постійно стежить за нею. Швидше, це почуття безпеки, яке утримує її від того, щоб вона постійно бігла за своїми дітьми. «Я люблю цей парк. Особлива перевага у тому, що вона огороджена, не біля дороги, на яку могла б вибігти моя дитина, і всюди є помічники та волонтери, тому я знаю, що діти в цілковитій безпеці. У мене також є час відпочити та трохи з собою займатися, тому у мене немає причин скаржитися», – каже вона зі щирою посмішкою на обличчі. Світлана – мама скоро вже трирічної Віки та п’ятирічного Макса. Вони виїхали з Донецької області, з Бахмут, ще до того, як до міста дійшли бої.
Як і для більшості внутрішньо переміщених осіб з Донецька та Луганська, війна для неї теж не була новою, події восьмирічної давнини, на відміну від її дітей, в Світлані до сих пір живі. «На щастя, Віка нічого не розуміє. Макс відчуває, що ми далеко поїхали, середовище інше, і хоча він зазвичай питає про те, що чує, тобто про те, що там бомбардування і війна, але, на щастя, він не до кінця розуміє, що це означає», – з полегшенням каже молода мама.
Своє перебування у Львові Світлана розглядає як тимчасове, її серце сумує за домом. Чоловік Світлани вже влаштувався на роботу і працює у місті, але ціни на оренду житла підскочили настільки високо, що вони навіть не розраховують поселитися на Західній Україні. Світлана каже, що звісно, вона вдячна за допомогу, завдяки якої легше пережити ці важкі часи, але вона все ж таки сподівається, що війна закінчиться до кінця літа. «Я сподіваюся, що дадуть принаймні такий відсіч військам загарбників, щоб ми змогли безпечно повернутися додому до осені. Наша квартира ще стоїть, нам ще є куди повернутися. Тільки б це все закінчилось. Знаєте, тут дуже гарно, але ми вже звикли до свого дому, хоч він і не такий гарний, як Львів», – каже вона з відчутною тугою у голосі.
А що буде, якщо війна затягнеться і ваш дім у довгостроковій перспективі опиниться під контролем Росії? Ставлю запитання, яке повертає молоду маму до сьогоднішні реаліті. Світлана хвилину мовчала. «Я навіть ще й не думала про це. Моя сестра і мої батьки живуть під окупацією в одному із сіл, який одним із перших потрапив до рук росіян», — розповідає вона, а потім із ностальгією в голосі продовжує, що колись багато говорили по телефону з сестрою чи мамою, інколи навіть годинами про буденні дрібниці. «Зараз ми рідко спілкуємося, та й то коротко, щоб переконатися, що всі здорові та в безпеці», — додає Світлана, помітно замислившись, але з незмінною посмішкою.
Світлана не одна, хто сумує за домом, за звичним життям. Хоча партнери Угорської Екуменічної Служби Допомоги та волонтери, які керують центром компактного проживання переміщених осіб, роблять усе можливе, щоб зробити умови життя людей, які змушені були покидати свої дома, якомога домашніми, нерозділені «житлові приміщення», створені у великих спортивних залах, непридатні для продовження безтурботного сімейного життя в довгостроковій перспективі.
