ІСТОРІЇ БІЖЕНЦІВ – ДІМА З МАРІУПОЛЯ
Дмітрій Назаренко (18 років) біженець з України, з Маріуполя. Приїхавши до Угорщини у квітні, він одразу почав працювати в нічні зміни на одному складі. Діма тимчасово живе у готелі, де біженців житлом забезпечує Угорська Екуменічна Служба Допомоги, але принаймні він не один: Діма приїхав зі своєю дівчиною, Анною (17). Однак він дуже сумує за батьками, за колишнім мирним життям, і головне: за футболом. Ми приєдналися до нього по дорозі на роботу.
Коли ти вперше почув, що Росія вторглася?
Була 5 ранку, я ще спав – мені подзвонили одразу ж двоє. Спочатку мені подзвонила моя дівчина, Анна, потім жінка мого батька. Вони сказали, що росіяни почали бомбити Україну і треба поспішати зняти готівку у банкоматі. Мій батько працює у Європі і отримує зарплату у валюті євро, тому нам потрібно було поспішати, якщо ми хотіли зняти гроші.
Твій батько був з вами у Маріуполі?
Так був, хоча він працює у Литві водієм вантажівок. Зазвичай він працює 3 місяці, потім відпочиває і 1-2 місяці проводить вдома. На роботу він мав повернутися у лютому 25-го, через Київ – однак це стало неможливим через вторгнення.
Яким був Маріуполь на початку окупації?
Вже з початку війни було важко виїхати з міста, буквально за пару днів і вже в околицях і прилеглих селах точилися бої. Через це мало хто встиг вчасно виїхати з міста, майже всі залишилися. Спочатку ще можна було купити продуктів, але невдовзі все закінчилось. Після цього фермери та підприємці з навколишніх районів привозили до міста продуктів. Як вони це зробили? Хтозна, але їм це вдалося. Частину продуктів продавали, але частина була розподілена серед людей.
Як вам вдалося виїхати з міста?
Спочатку ми намагалися перечекати окупацію міста, дуже боялися його покинути. Коли бої перемістилися в центральні частини міста, ми зрозуміли, що нам потрібно їхати, ми не можемо більше залишатися. Отже, я взяв свою дівчину, і ми пішли до родичів на околиці міста, переночували там. Звідси мій друг відвіз нас на своїй машині до Донецька, звідки походить родина Анни. Це був дуже сміливий крок, ми не знали що нас чекає, чи будуть проблеми з виїздом через блокпостів за межами міста. Батько, мати і всі родичі залишилися у Маріуполі, вони боялися з нами поїхати.
Тож ви поїхали до ДНР, а потім в Росію. Для вас не було іншої можливості?
«Ні, справді тоді було неможливо перетнути лінію фронту в бік підконтрольної Україні території. З іншого боку, Росія вже тоді організувала автобуси для всіх, хто хотів туди поїхати. Ми також чули, що можна поїхати до Донецька. Однак ми не знали куди нас повезуть автобуси, яких організували окупанти, тому не хотіли їхати з ними. Нам потрібно було підготувати власний план втечі, достатньо ризикований. На будь-якому пропускному пункті нас могли б розвернути, але не зробили, ми встигли проїхати до Донецька, де зупинилися у матері Анни».
Яким був наступний крок?
Ми провели в Донецьку майже місяць, планували, ми мали зважити все. Ми знайшли чоловіка, який погодився відвезти нас до російського кордону, який ми повинні були пройти пішки. Нам було дуже страшно, чи пропустять нас, що вони з нами зроблять? Прикордонники все перевірили, обшукали нас з ніг до голови. Вони взяли мій паспорт і телефон і дивилися більше годину, але здавалося, що це набагато більше. Цікаво, що речі Анни їх зовсім не турбували, обшукували лише хлопців та чоловіків. Вони перевірили всі мої повідомлення, соціальні мережі, мої пости, фотографії… Але врешті-решт нічого не знайшли що могло б цікавити їх, тож ми змогли перетнути кордон з Росією. З іншого боку кордону на нас вже чекав чоловік, це ми організували ще в Донецьку. Він відвіз нас на вокзал Ростова-на-Дону, ми приїхали туди у півночі. Там ми сіли на ранковий поїзд до Санкт-Петербурга о 4 ранку.
За весь цей час у вас ні разу не було проблем з українськими проїзними документами?
Чесно кажучи, ні – крім обшуків на блокпостах, але не всередині Росії, ні. Контролер перевірив наші паспорти перед посадкою в потяг – як це прийнято в Росії – і переконався, що наші квитки дійсні. Ми нічого такого не робили, що могло б привернути увагу, ми поводили себе надзвичайно обережно.
З Санкт-Петербурга ви поїхали прямо до естонського кордону – яким був переїзд до Європи?
На кордоні потрібно було заповнити дуже багато документів, звідки ми приїхали, куди їздили (на території Росії), куди далі будемо їхати тощо. Мені потрібно було вибрати конкретний пункт куди їдемо та на якому транспорті. Я написав, що ми будемо в гостях у мого друга в Угорщині. Мій телефон обшукували так само, як і тоді коли ми в’їхали в Росію, вони шукали будь-що корисне для них, фотографії про війну, які вони могли б використати для своїх цілей.
Ти знав, що знову буде така перевірка?
Мама Анни в Донецьку нам говорила про те, щоб ми видалили з телефонів все, що було про війну. Зображення, відео, навіть чати видалили. Я чув, що навіть чатова розмова з другом, який служить в армії (українській), може їх зацікавити.
Чому ви обрали саме Угорщину?
У мене є друг, який приїхав сюди ще в перші дні. Його батьки тут працюють, тож він приїхав сюди. Він був у Маріуполі, коли почалася війна, але ризикнув і зумів втекти через Україну в перші пару днів, коли все було хаотично. Проїжджаючи через Львів, він міг зустрітися з батьками тут, у Будапешті, в Угорщині. Я з ним розмовляв перед тим, як назавжди залишити Маріуполь, і він мене запевнив, що тут є робота, що я можу тут працювати. Але я також бачив на youtube відео про Угорщину та біженців на каналі Юрія Дуда, дуже відомого блогера. Насправді, це було якось божевільно, я написав йому (блогеру), і він відповів. Він дав мені контактні дані Андрашу, який працює в Угорській Екуменічній Службі Допомоги. Того ж дня я зателефонував Андрашу, запитав його, якщо приїдемо ми до Будапешта, чи нам допоможуть. Він запевнив мене, що ми отримаємо житло і триразове харчування від УЕСД.
Чого ти очікуєш від Угорщини, як би ти хотів продовжити своє життя?
У мене такі ж мрії, як і в Україні були. Моєю мрією завжди було стати футболістом. До війни я грав у команді «Маріуполь» до 19 років і мав з ними професійний контракт. Все виглядало добре, але потім все розвіялося, я два місяці не тренувався і не грав. Якби у мене була можливість продовжувати працювати над реалізацією своєї мрії, це було б найкращим, я був би дуже щасливий. Це те, до чого я готувався все своє життя, ось що забрала в мене ця війна. Ще я хочу вивезти своїх батьків з Маріуполя і щоб вони переїхали в Європу або куди завгодно, тільки щоб не залишились у Маріуполі або щоб не вивезли їх в Росію. Мій тато має роботу та дозвіл на проживання у Литві, він вже готувався до виїзду з України. Ми намагаємося ще переконати маму, але бабуся стара і хвора, потребує догляду, тому мама не хоче йти. І на жаль, пропаганда, здається, дієва, росіяни намагаються переконати населення залишитися. Моя мама теж почала вірити їхнім обіцянкам, їй важливо, тільки щоб був мир і щоб місто відбудували.
Коли закінчиться війна, які будуть у тебе плани? Хочеш колись повернутися до Маріуполя?
Якби я міг продовжити свою футбольну кар’єру тут, в Угорщині, я б точно залишився. Звісно, я хочу повернутися в рідне місто, але тільки якщо воно залишиться підконтрольним Україні. Я б не хотів повертатися, наприклад, до ДНР чи до Російської Федерації.
Після цього інтерв’ю виконуючий обов’язки чемпіоната Угорщини та партнер УЕСД ФК Ференцварош, запропонував Дімі можливість тренуватися з їхньою командою U-19. Хоча майбутнє для багатьох українців, які живуть у Європі, виглядає невизначеним, мрії Діми продовжити футбольну кар’єру досі живі.
