Твій дім – там, де свіжа випічка
Західна Україна, і особливо Львів, зазнали величезного припливу переселенців відтоді, як Росія вторглася в Україну в лютому 2022 року. Багато хто втік до інших країн — через Польщу, Словаччину та Угорщину, але близько 300 000 осіб вирішили залишитися в місті та околицях, що своїм чином створило величезну потребу в житлі. З цієї потреби виникло модульне містечко: притулок, що складається з контейнерних будинків, спільних кухонь та ванних кімнат, яке сьогодні приймає близько 1000 переселенців зі Сходу України. Надія – одна з них. Ми зустрілися з нею та її матір’ю на кухні модульного містечка, коли вона із задоволенням демонструвала свої навички випікання у новій духовці, яку вони отримали від фонду Christian Aid та Угорської Екуменічної Служби Допомоги в рамках проєкту SCLR – мікрогранти для громад, що постраждали від війни.
Програма доповнює міжсекторальну масштабну програму УЕСД з реагування на надзвичайні ситуації. Програма спрямована на збільшення масштабу, впливу та динаміки ініціатив людей, які постраждали від війни, щоб допомогти їм такими видами підтримки, які зберігають гідність, зміцнюючи добробут громади та почати вирішувати першопричини вразливості. Програма, що фінансується Christian Aid та впроваджується Екуменічною Службою Допомоги, надає мікрогранти громадам у зручний для них спосіб. Піч є прикладом рішення швидкого реагування, що виходить за рамки традиційного інструментарію гуманітарних організацій, але якраз підходить для SCLR.
Надія, її чоловік, мати, син і донька були евакуйовані з міста Рубіжне Луганської області, залишивши свою домівку та усе майно. Їхнє рідне місто було зруйноване в боях і окуповане. Можливо, їхній дім лишився цілим та неушкодженим, а може в ньому оселився хтось інший — вони не знають напевно. Все, що у них лишилось – це спогади та традиції, які підтримують родину. Родина Надії любила збиратися на кухні, пити чай і їсти бабусину випічку, ділитися успіхами та невдачами — війна забрала і це. Відтоді, як їм довелося виїхати з Рубіжного, слово “дім” стало привидом з минулого.
Проживши півтора року в шелтерах, їм важко відновити відчуття дому, яке мають люди, що не живуть у зонах конфлікту. Навіть якщо зараз їхня велика родина живе в комфортному контейнерному будинку в модульному містечку, має простір для життя і може гуляти в гарному оточенні. “Чимось це місце – навіть краще, ніж те, що було в Рубіжному. Я б ніколи не подумала, що житиму у Львові, у такому прекрасному місті, повному історичних пам’яток та дивовижної архітектури. Нам дуже пощастило, що у нас є цей шелтер, нам тут дуже зручно, все сучасне, нове”. – каже Надія, але відчувається, що є одне “але”.
Звичайно, є. “Але… ми все одно хочемо додому. Все наше життя залишилося там. Я хочу повернутися в наш дім, готувати на нашій кухні, де кожна виделка і ложка знайомі, робити тісто, наповнювати його смачною фруктовою начинкою, заварювати гарячий чай і дивитися, як тісто випікається в гарячій духовці. Чекати чоловіка з роботи, дітей зі школи та вечеряти разом у теплому родинному колі”. – мрійливо каже Надія, посміхаючись і заплющуючи очі. Саме ці теплі спогади спонукали їх до дії, до створення відчуття дому тут, у притулку для вимушених переселенців. Хоча вони можуть щодня харчуватися гарячою їжею, яку привозять волонтери, але “твій дім там, де свіжа випічка”, – кажуть жінки й виймають з печі свіжі пироги, щоб перевірити, чи вони готові.
“Нам дуже не вистачало тут духовки, будь-якої, неважливо електричної чи якоїсь іншої, головне, щоб ми могли пекти пироги для сім’ї. Наші хлопці їх дуже люблять! А чоловікові, мабуть, треба буде штани на розмір більше купити! ” – сміється Надія. “Ми звернулися до адміністратора модульного містечка з питанням, чи можна придбати піч для кухні. У нас велика сім’я: син навчається в університеті і йому потрібен ноутбук, донька вчиться, а значна частина сімейного бюджету йде на ліки для мами. Ми не могли дозволити собі купити духовку за власний кошт. Коли ми дізналися, що Угорська Екуменічна Служба Допомоги придбала для нас дві печі, ми були безмежно щасливі!”
Віра — бабуся дітей Надії — затята пекарка. Вона швидко дістає з духовки два дека з пиріжками. Велика і світла кухня модульного будинку наповнюється ароматом тіста і ванілі, який проникає крізь двері та вікна, заманюючи на кухню й сусідів. Сім’ї вистачить пиріжків на кілька днів, але вони гостинно ділять пиріжки між усіма присутнім, «а собі ще спечем». Сусіди дуже задоволені: за їхніми словами, Віра пече найкращі пиріжки.
“У сучасному світі купити випічку в будь-якому магазині можна за 3 хвилини. Але їжа, яку ти робиш своїми руками, не йде ні в яке порівняння з тим, що ти купуєш в супермаркеті, домашнє завжди краще! Моя мама, яка пережила повоєнний голод, говорила мені: “Якщо у тебе є борошно, вода і сіль, ти ніколи не будеш голодною, дитино! Вчися пекти хліб!”. І я досі печу пироги за тим самим рецептом, якого навчила мене мама. Наступної весни планую спекти паски за її рецептом. Формочки для пасок чудово поміщаються в духовку!” – із захопленням розповідає мама Надії.
Надія та Віра посміхаються і пропонують команді УЕСД поїсти разом з ними. Для сім’ї переселенців те, за чим вони сумували, повернулося разом з маленькою піччю на кухні загального користування. Вона дозволяє їм знову збиратися за столом, як вони це робили вдома в Рубіжному: ментальне повернення додому, шматочок за шматочком.
